Перед сеансом майстер розставляє на серветці ряд крихітних стаканчиків і наливає в кожен трохи фарби. Ці «наперстки» називаються капсами — і це не про зручність, а про один із головних законів гігієни сеансу.
Закон однієї дороги
Фарба з пляшки може рухатись лише в один бік: із флакона — в капсу — на голку — в шкіру. Назад дороги нема. Голка, яка вже торкалась шкіри, ніколи не повертається до флакона — інакше вся пляшка на сотні майбутніх сеансів була б зіпсована після першого ж клієнта. Саме тому «вмочити в пляшку» — табу, а залишки з капс наприкінці сеансу відправляються в смітник разом із самими капсами, навіть якщо фарби лишилось пів стаканчика.
Чому вони різного розміру
Діаметр капси підбирають під задачу: маленькі (9–11 мм) — під контур і дрібні елементи, середні (13–15 мм) — під тіні й розведення, великі (17+ мм) — під заливку великих площ, куди магнум пірнає всією шириною. На один сеанс може піти від трьох капс до двох десятків — по одній на кожен колір і відтінок розведення.
Маленькі хитрощі великих майстрів
Вазелін на дно. Крапля вазеліну під капсою приклеює її до поверхні — стаканчик не перекидається від випадкового руху. Є й капси на самоклейній основі, і силіконові килимки з гніздами.
Тримачі та кільця. Пластикові тримачі на кілька гнізд і кільця з капсою на палець — для стилів, де майстру треба тримати фарбу біля самої роботи, не тягнучись до столу.
Порядок — зліва направо. Більшість майстрів розставляють капси у логіці роботи: від найтемнішого до найсвітлішого, щоб не переплутати відтінок у розпал заливки.
Що це означає для клієнта
Свіжі капси, налиті при вас — така сама ознака нормальної студії, як запечатаний картридж. А для майстра-початківця висновок практичний: капси — найдешевший розхідник на столі, тому їх беруть великими упаковками і не економлять ні на кількості, ні на розмірах.
Відгуків: 0